«Я воскрес, щоб знову з вами жити»…

У 1935 році, 8 січня – в селі Біївці Лубенського району на Полтавщині народився поет, один із найяскравіших представників шістдесятництва, Василь Симоненко. Він не дожив три тижні до свого 29-ліття. Визнання до поета прийшло посмертно. Сам письменник про свій поетичний стиль говорив: “Є в мені щось від діда Тараса і прадіда Сковороди”. Нині ми знаємо його як велетня культури, чию біографію, на думку Євгена Сверстюка, потрібно вивчати як частину історії України. Попри те що за життя Василеві вдалося видати всього одну збірку «Тиша і грім» (а також дитячу казку «Цар Плаксій та Лоскотон), його твори впливали на спротив радянщині свідомої української інтелігенції. Літературні критики називали його “поетом без каменю за душею”, а есеїст Євген Сверстюк зазначив, що Симоненко належить до тих людей, чиї біографії треба вивчати як частину історії України.

Вірші Симоненка, у 1960-х роках поширювалися самвидавом, читалися на літературних вечорах. Сам автор багато їздив Україною, представляючи їх. Разом із Клубом творчої молоді, учасниками якого були Алла Горська, Василь Стус, Іван Світличний, Іван Драч і Ліна Костенко, брав участь у пошуках місць масового поховання жертв сталінських репресій — їм вдалося виявити такі у Биківні, на Лукʼянівському та Васильківському цвинтарях. Однак поряд із духом боротьби та опору радянщині постає інтимна лірика Василя Симоненка, що показує зовсім іншу сторону його душі. Поет був не тільки бунтарем. Інтимна лірика Симоненка видається досі та має своїх поціновувачів.

Радянський режим визнав його буржуазним націоналістом, на друк поезій в Україні на 15 років було накладено заборону. 1965 року поета намагалися висунути посмертно на Шевченківську премію — марно. Натомість став одним із перших, кому було присуджено її в роки Незалежності. Симоненко й сьогодні з нами: його глибоко гуманістичну поезію читають, цитують у соцмережах, на муралах, співають і переспівують.

Переглянути публікацію на фейбук

переглядів: 54