На вигляд я ще досить малесенька крапля. Але я вже все відчуваю й чую. Я міцно прикріпилася до тіла матусі в очікуванні формування мого власного тіла, та й, врешті-решт, формування мене — як особистості. Я чую як моя матуся гладить мене зовні й звертається ніжно: «Сашко! Сиди там тихо, але тримайся міцненько. Нам ще з тобою так дев’ять місяців жити». А я ж хіба проти? Ось тільки не знаю, чому матуся звертається до мене, мов до хлопчика? А! Звісно, їй же не видно що я — маленька дівчинка. Ой, моя люба матусечко! Ось відносно того, що я тут не буду бешкетувати — то не обіцяю. Але ж ви всі мене мусите зрозуміти. Там, назовні, всі метушаться й зайняті своїми справами. А я тут — формуюсь. До того ж відчуваю, що я досить допитлива дівчинка. Ось ми кудись ідемо і я погойдуюся в такт маминої ходи. «Раз-два, раз-два!», — це я рахую й, раптом, матуся спіткнулася через якусь перешкоду й зупинилася. Я відчула, що вона злякалася, не за себе, а за мене. Матуся знову погладила мене зовні й сказала: «Як же це я так необережно? Ти як там, Сашко?» А я хотіла сказати мамі, що зі мною все гаразд, щоб вона не хвилювалася й торкнула її пальчиками в те місце, де вона мене гладила. Матукся сказала: «ОЙ! Вона поворушилася! Чуєте, діти?» Я почула голос хлопчика й дівчинки, це напевно мої братик із сестричкою. Вони раділи, і я відчула, як дві невеликі долоні торкають мене з «того боку» життя. У відповідь я міцно притиснула свою крихітну долоньку до маминого животика. «Ми це бачили, бачили!», — кричали діти, а я посміхнулася. Шкода що їм цього не було видно.
Скільки я себе пам’ятаю в захисті матусі, стільки ми з нею кудись поспішаємо. Напевно мама має багато справ. А мені дуже сподобалося як ми кудись поїхали, багато ходили, а потім я чула як зовні щось шелестить. Мама казала, що то — трава, потім хлюпало — вода, потім співало — гарно й дивно, не так як люди. Виявляється, що то — птахи. Ну існують у них такі дивні істоти, їх люди птахами кличуть. А існують вони для того мабуть, щоб так дивно співати. Так от — птахи співали, трава шелестіла, вода хлюпала, а ми на ній гойдалися, на тій воді. Мама мені пояснила: «Ну от, Сашко, це ти вперше плаваєш на човні». Мені дуже сподобалося те дивне поєднання подій і я пообіцяла собі неодмінно сюди повернутися.
Так минали місяці. Я вже досить велика дівчинка — кілограмів два. Матуся все більше скаржиться на втому й на те, що їй важко. Я намагаюся не турбувати мою найкращу маму, ну хіба що тоді, коли вона лягає спати. Я перевертаюся з одного боку на інший. Знаєте як цікаво, як виглядає моя мама? Мабуть гарна, бо ж вона так лагідно до мене звертається: «Сашко…»
Мені вже майже дев’ять місяців і, раптом, я відчула як мені почало не вистачати місця й захотілося потрапити до мами на руки. Я почала хвилюватися й не знаходила собі від хвилювання місця. Мама теж розхвилювалася й, напевно, я зробила їй боляче, бо вона застогнала. Тут я почула голос мого тата: «Треба викликати “швидку”». Я не розуміла значення таких слів, тому розхвилювалася ще дужче. Тоді я відчула тишу, лише матуся трішки стогнала від болю, та я склала долоньки біля грудей і намагалася її не турбувати. Раптом я почула незнайомі голоси чоловіка й жінки. Вони торкалися маминого животика й мене, але мені не було лячно, бо я відчула, що ті хто говорили, хочуть нам з мамою допомогти. А потім ми всі разом кудись їхали, до того ж дуже довго. Ми з мамою навіть поспати встигли. Коли те, що гуділо, привезло нас туди, куди йому було треба, я почула дивні слова. Через якийсь вірус нас не хотіли приймати, щоб допомогти. Я розсердилася на той вірус, бо він нам перешкоджав, а ми навіть не були з ним знайомі. Як потім з’ясувалося — дякувати Богу. Потім голос жінки, яка мене супроводжувала до того місця, яке люди називали «пологовий будинок» сказав: «Ви що, не бачите, що в неї скоро пологи почнуться? Поліцію викликати, чи що, щоб ви їх прийняли?» Мабуть поліція, це така штука, що прогоне той вірус і нарешті я познайомлюся зі своєю матусею. Я зраділа й вирішила по швидше вийте до мами, яка чомусь стогнала й навіть декілька разів скрикнула. Але мене вже ніхто не міг зупинити…
Я лежу, вгорнута в біленьку пелюшечку, й посміхаюся до мами, а вона до мене. Мама досить доросла, а я важу лише три кілограми й чотириста грам. Мама каже мені: «Ну що, Сашко? Здивувала ти нас». А я кажу: «Мамо, нарешті ми з тобою зустрілися! Я більше ніколи в житті не зроблю тобі боляче». Потім мама притисла мене до грудей і я вперше смакувала солоденьке молочко. А далі я вам розповідати нічого не буду, бо мені час поспати. Ми, малюки, такі — їмо й спимо. То ж — не заважайте.
переглядів: 322
