Микола Різниченко. Ми поспішаємо, а пам’ять не прощає

«Історія однієї світлини»

Я дивлюсь на фотознімки залишені,
Нам, батьками, із тих ще часів.
Почуття суперечливі, змішані,
Чому жити тоді я спішив.

         Я стою поруч мами усміхнений,
         А навколо велика рідня.
         Я проблемами ще не обвішаний,
         Лиш чекаю наступного дня.

Принесе він, напевно, цікаве щось.
Мама хліб у печі спече.
Тато зробить мені санчата.
І вірьовочку черезплече.

         Я вже потім про все здогадався,
         Що санчата, ті, можна нести,
         А вірьовочка завжди потрібна,
         Щоб життя за собою вести.

На стіні фотознімки залишені
Нам, батьками, як пам’ять про них.
По них роду історія пишеться,
У них радість, і сльози, і сміх.

         В них літа закарбовані дивнії.
         Душ емоції і почуття.
         Буде жаль, якщо їх хтось викине,
         Як непотріб, десь у сміття.

Кожен знімок — це наша історія,
А вона нам завжди дає шанс.
Аби ми не чекали вікторію,
А боролись за себе, за нас.

         Залишаючи пам’ять нетлінною
         Кожен знімок — це мить, долі час.
         Ви, ж, доповніть своїми світлинами,
         І це буде, вже пам’ять про вас.

А старі, роду, всі фотознімки
Обережно, мов скарб той, зберіть.
Щось підправте, щось тепле згадайте,
І пилинку, що впала зітріть.

         І цю пам’ять несіть мов ікону,
         Чи жара це, чи сніг знов мете,
         Пам’ять роду повинна в нас жити,
         Вона має право на те!

переглядів: 235 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *