Я дивлюсь на фотознімки залишені,
Нам, батьками, із тих ще часів.
Почуття суперечливі, змішані,
Чому жити тоді я спішив.
Я стою поруч мами усміхнений,
А навколо велика рідня.
Я проблемами ще не обвішаний,
Лиш чекаю наступного дня.
Принесе він, напевно, цікаве щось.
Мама хліб у печі спече.
Тато зробить мені санчата.
І вірьовочку черезплече.
Я вже потім про все здогадався,
Що санчата, ті, можна нести,
А вірьовочка завжди потрібна,
Щоб життя за собою вести.
На стіні фотознімки залишені
Нам, батьками, як пам’ять про них.
По них роду історія пишеться,
У них радість, і сльози, і сміх.
В них літа закарбовані дивнії.
Душ емоції і почуття.
Буде жаль, якщо їх хтось викине,
Як непотріб, десь у сміття.
Кожен знімок — це наша історія,
А вона нам завжди дає шанс.
Аби ми не чекали вікторію,
А боролись за себе, за нас.
Залишаючи пам’ять нетлінною
Кожен знімок — це мить, долі час.
Ви, ж, доповніть своїми світлинами,
І це буде, вже пам’ять про вас.
А старі, роду, всі фотознімки
Обережно, мов скарб той, зберіть.
Щось підправте, щось тепле згадайте,
І пилинку, що впала зітріть.
І цю пам’ять несіть мов ікону,
Чи жара це, чи сніг знов мете,
Пам’ять роду повинна в нас жити,
Вона має право на те!
переглядів: 362
