Юрій Ніколаєнко. Як Вовча колись розливалася

«Історія однієї світлини»

У повсякденному житті, коли вода є в достатній кількості, ми не замислюємося про її важливість для людини. Бо, як кажуть, ось вона, пий скільки душа бажає. Насправді ж, без води не можливе життя на Землі. Вода — це життя, й інколи її одна краплина рятує від смерті. А іноді вона виливається в грізну стихію, непідвладну людині.

З давніх-давен люди намагалися селитися біля водойм — річок, озер, морів, де життя було легшим, і різнобарвнішим, аніж серед голого степу. Спочатку вони обачливо вибирали місця для поселення на певній відстані від води. Бо іноді річки розливалися утворюючи повінь та завдаючи не аби якої шкоди. Та поступово, люди почали, не зважаючи на небезпеку, селитися все ближче й ближче до води, родючих низин.

Ось і село Коломійці засноване на березі річки Вовчої, котра тече в глибокій долині між крутих, подекуди скелястих, берегів. В літню спеку у деяких місцях вона перетворюється на струмок. Нині, навіть важко уявити, скільки потрібно води, щоб наша Вовча вийшла з берегів.

А були ж часи, коли вона була повноводною, веселою річкою. Зазвичай, наприкінці лютого, сніг починав танути. Весняне сонечко піднімалося все вище, з’являлися перші струмочки на втіху сільської дітвори. Потім струмочки виливалися в стрімкі потоки, які з горішніх вулиць та балками з ревом текли до річки.

Нічні заморозки дещо притишували потоки води, та все ж вода в річці прибувала. З тріском руйнувався крижаний панцир на річці, відходячи від берегів, готовий у будь-яку мить рушити за водою. Вода з Курахівського водосховища, яку завчасно спускали, прискорювала цю мить. І ось, як говорив Остап Бендер: «Лід рушив, панове»..

Льодохід! Це завжди захоплююче, неповторне видовище, яке притягує увагу цікавих зівак, спостережливих людей, рибалок, які в цей час мали щедрий улов гірчака, котрим годували навіть домашніх тварин. І витав тоді над степом звабливий аромат смаженої риби. Іноді води у Вовчій набиралося, як-то кажуть, по самі вінця.

Взагалі паводок завдавав мешканцям сіл Коломійців, Тихого, Олексіївки чимало клопотів. Адже виробничі підрозділи, школа, розміщувалися по різних берегах річки.

Місток, кладки затоплювало ще на початку повені. І починався період переправ, іноді, досить небезпечний. Бувало річку переходили по помереженій тріщинами кризі. Після льодоходу з одного берега на інший переплавлялися човнами. На весла дерев’яних «каюків», виготовлених колгоспними теслярами, сідали, зазвичай, будівельники і несли нелегку, відповідальну і небезпечну вахту. Цілодобово вони переправляли сотні людей, аж поки не сходила велика вода. Зі спостережень відомо, що Вовча розливалася й виходила з берегів десь раз на двадцять років. Старожили розповідали, що у двадцятих роках минулого століття була підтоплена хата Пантелемона Голуба. І коли після повені господарі зайшли до господи, на них чекав сюрприз — в печі вони знайшли величезну щуку.

Одна з найбільших останніх повеней на Вовчий була 1964 року.

Колись уздовж берега річки, від мосту до рову у якому закінчувалася Голубівська балка, квітував яблуневий сад, який частково належав Андрію Микитовичу Чабану і Потапу Охрімовичу Вакуленко. Та після Другої світової війни, сад почав всихати, бо військові розлили там багато мазуту. Саме на цій ділянці у 1958 році і звів будинок мій батько — Микола Лукич. А згодом поруч поселився із сім’єю фронтовик-танкіст, колгоспний водій Олексій Бардак, людина багатирської статури і доброї душі. У Коломійці він переселився з хутора Чорнозем, який в ті часи занепадав.

Зими на початку 60-х років були суворими, багатосніжними. Сніг тієї зими 1964 року почав танути на початку березня, танув повільно, і великої повені ніхто не очікував. Та з середини березня різко потеплішало, до того ж випали інтенсивні дощі…

Це була пора весняних канікул і ми з сестрою Наталею гостювали у бабусі Ганни. Як пізніше розповідала мама Поліна Андріївна, що вона прокинулася вночі від шуму за вікнами. Розбудила чоловіка, швидко одягнувшись, батьки вибігли на ганок. Від побаченого голова пішла обертом. Вода, що вийшла з берегів, залила городі підступила до хати. А в сусіда Олексія Пантелеймоновича, становище було ще гіршим, у нього вода вже була на подвір’ї і швидко прибувала. Почали терміново евакуюватися. В першу чергу намагалися вивести домашніх тварин, зерно. Про хатні пожитки вже й ніхто не думав. А вода все підступала. Батьки вхідні двері в будинку і хліві законопатили мішковиною, і надалі їх не відкривали. Корову і ще дещо перевели до бабусі Ганни, вона проживала неподалік. Кури залишилися в сараї, їх підгодовували через віконце з човна, на якому плавали по подвір’ю. По вулиці також пересувалися на човні і ним же рятували й пожитки дяді Льоні. Словом «мазаям» роботи вистачало. А сусід з протилежного боку вулиці, дід Потап, вмостившись на кам’яній загаті міг порибалити. А льодохід усе набирав сили. Ніс із собою уламки, різне збіжжя, дахи сараїв. То було грізне, жахливе видовище. На одній з крижин ми помітили наляканого песика. До нашої вулиці зібралося все село, гудів схвильовано людський натовп. Сільчани допомагали чим могли. Та були й такі, що зловтішалися, мовляв, захотіли жити біля річки — тепер начувайтеся

Через наш город проходила високовольтна лінія електропередач. Під час повені великі крижини потужно наштовхувалися на дерев’яні опори, ламаючи їх, мов сірники. Найближча до хати опора від удару крижини похилилася, тягнучи за собою електропроводи. Вони зачепились за дах, ще трішки і дах могло знести. Першим зорієнтувався у цій ситуації водій Володимир Голуб. Він гукнув: «Рубайте проводи!»

Механізатор Микола Верещак відразу виліз на щоглову трансформаторну підстанцію, що стояла неподалік і сокирою перерубав проводи, і дах було врятовано. Наступний удар крижини остаточно звалив опору. Майже дві доби наші хати, незважаючи на високі фундаменти, по самі вікна, простояли у воді. Та, на щастя, велика вода, незабаром почала спадати.

Найбільше тієї весни від повені постраждали мешканці сіл Червоний Лиман, Покровського, Катеринівки, Васильківки та міста Павлоград та інші.

Після тої повені річка Вовча стала глибоководною, та з роками вона знов замулялася. А на нашому городі того літа вродили здоровенні буряки.

Давно то було, і з тих пір багато води сплило у нашій річці Вовчій. Дивлюсь я на невелике любительське фото і згадую ті незвичайні події нашого життя. А саме на світлині зафіксовано момент рятування пожитків Олексія Бардака де він керує грузовим автомобілем до якого на човні вивезли мішки із зерном молоді хлопці. На передньому плані Василь Іванович Вакуленко. Дійство відбувається без паніки, навіть, з таким собі запалом і жартами. Дещо зосереджений голова колгоспу Іван Матвійович Головко — в середині кадру. Так що дружний і згуртований наш народ — подолає всілякі негаразди. Тож сьогоднішну лиху годину, котра чорною грозовою хмарою війни насунулася на нашу Україну — здолає і поборе наш згуртований, могутній народ.

P.S. Тож робіть світлини, увіковічуйте для нащадків, нашої пам’яті, історії миттєвості нашого життя!

переглядів: 224 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *