Валентина Литвиненко. Якби Ви, мамо, встали…

«Історія однієї світлини»

Німеччина. Березень 1945 р. Друга зверху, зліва направо — Фрося Іглінська

Авторська розповідь

ТАК СТАЛОСЯ, що з рідного гнізда я злетіла жовторотим пташеням. Роки минали, в гості приїздила рідко. Своя сім’я, діти — одне за другим. Чула, що почали виплату-компенсацію колишнім остарбайтерам. Покладалась на сестер: подадуть документи куди слід, отримають згорьоване мамою в неволі «добро».

Не знаю деталей і причин того, що змусило моїх сестер облишити марну справу добиватись тієї компенсації. Чи то мамина хвороба прикувала і їх біля дому, бо чотири роки після інсульту вони вже не вставали з ліжка, чи недостатність доказів, що їх вимагали чиновники. Не стало мами у серпні 1993 року, а за ними й народжена у неволі Соня померла у 1995-му. Переплакали ми всією ріднею та й мови не заводили про ту німецьку допомогу. Хоча запит у московське товариство «Меморіал» пішов ще у 1992 році.

…ВІДПОВІДЬ ПРИЙШЛА в кінці 2002-го. Сестри не повірили: комусь ще небайдужа була доля наших найдорожчих, але нині покійних мами і Соні. Відповідь була позитивна!
Мені було надано дозвіл на ознайомлення з архівним фондом управління Служби безпеки України у Дніпропетровській області. На столі лежала сіренька тека з протоколами допитів, датованими 1945-46 роками. Їх, ці протоколи, називають реєстраційними листами на репатріантів.

У першому протоколі співробітник опергрупи «Смерш» старший лейтенант Шуман зафіксував мамині відповіді на поставлені питання. Я перечитувала їх, і здавалося, що кров пульсує в скронях так гаряче, наче кипить. У цих відповідях — маленьке сільське дівча, що одірвалось «од гіллі» і покотилось холодними степами у брудних товарняках так далеко, що звідти вже й не надіялось знайти вороття.

— Хто у вашому селі займався відправкою молоді у Німеччину?

— Староста Микита Олефір та бригадир Микола Капінус, – відповідала мама.

— Ким та де ви працювали?

— Прибиральницею на фабриці Ебенгаузен у місті Інгольштадт.

— Хто із ваших знайомих користувався додатковим пайком?

— Я таких не знаю…

Далі відзначалось, що репатріантка прибула на місце реєстрації у фільтраційний табір №14 міста Заген разом з чоловіком Володимиром та дочкою Софією Володимирівною. Матеріалів, що компрометують Іглінську-Гончаренко Єфросинію Ульянівну, не виявилось…

А як ті староста і бригадир вистежували дівчат, як доносили фашистам, де їх ховає рідня,— про це нам відомо тільки із маминих спогадів…

… У МАЛЕНЬКОМУ степовому хутірці Зелений Гай у Покровському районі Дніпропетровської області до війни було жваве життя. Сільські дівчата і між ними Пріся Гончаренко, наперебій з хлопцями вступили на курси трактористів. Отримавши свідоцтва, сміливо підступались до «металевих коней», шарпали шворкою «пускача», по-мужичому хвацько всідались на сидіння. Старались ніколи не показувати втоми, наспівували бравурні маршеві пісні, працювали до сьомого поту… Дівчата вив’язувались червоними хустками, які до вечора ставали чорними від мазуту, солярки та пилюки.

Ніхто й думати не смів, що авторитетні армійські керівники допустять до кордонів фашистського звіра.

Але хижа війна вповзла-таки через кордон, дійшла і у степовий хутірець. Гоном гнали людей на роботу, примушували вести господарство для нових хазяїнів.

Люди ходили чорні від горя, наче й сонце заступила непроглядна хмара. Підвода за підводою тяглися по «профільній» дорозі: дівчат забирали в Німеччину. Добре вислужувались перед загарбниками і староста, і бригадир. Хто не вмістився сьогодні, готуйся завтра. Тужбище стояло над селом.
Дехто пробував втікати через степи, услід стріляли, доганяли, били…

Ульян та Федора Гончаренко збирали дочку в дорогу. Батько зробив із фанери невелику валізу, мати зшила із хустки футляр для гітари. У сім’ї було заведено грати на струнних інструментах, і дівчина не уявляла собі життя без мелодійного перебору струн.

— Може, й не вернусь, та пісню мою вітер до вас донесе,— обіцяла Пріся крізь сльози батькам. Старший брат Максим був уже на фронті, сестра Оляна — заміжня з двома дітьми, а найменша Саша — ще зовсім мала.

…Хотілось вірити, що все те тільки сниться: чужа мова, яка з кожним днем ставала все зрозумілішою, бо то в основному були образливі брутальні лайки з почерговими ударами прикладів та кованих чобіт. Пробували стрибати на ходу з поїзда — то видима смерть.

… БУВ ТРАВЕНЬ 1942 року, коли групу вигнанців доставили в місто Інгольштадт у Баварії. Висадили, здавалося, зовсім у степу, за околицею. Колючий дріт на огорожі, високовольтна електролінія з потужними металевими опорами. Об’єкт засекречений, розміщений під землею. То була фабрика Ебенгаузен. Те, що тут виготовлялося, повинне було служити фронту. Дівчат і хлопців розміщали біля конвеєрів, пояснювали їхні обов’язки. Знову тріскуча мова, грубі окрики, нерідко штовханина, стусани, удари стеком чи палицею.

Жили в бараках, була лазня, пральня. Прісю призначили прибиральницею службових приміщень. Маленька, зацькована, вона спідлоба дивилась на дужих наглядачів у темно-синій уніформі, часто не розуміла, чого від неї вимагають, чим викликала приступи люті й ненависті у начальства. Діставалось штурханів не тільки їй. Увечері дівчата показували одна одній зідрані лікті, синці від побоїв, перші травми — вивихи суглобів, розтягнення сухожиль.

День за днем втягували невільників у колію, яка ставала буденною, звичною і вже не такою трагічною, як то було спочатку. Загроза смерті наче трохи відступала, але зовсім безнадійною ставала туга за домівкою, за ріднею.

Один із невільників особливо приглядався до дівчини і помітно чутливіше за інших жалів: то плечі їй прикриє своїм піджаком, то руку погладить. Очі у нього сірі, задумливі, а чуб такий густий, з чорними грайливими хвильками.

— Я — Владик, Владзьо для тебе.

Родом був зі Снятина, що на Станіславщині, працював там на залізниці. Неволя звела їх і розпорядилась, як хотіла. Краще з українцем, зі своїм, ніж до фриців, для їхніх розваг.

… Фрося і Володя розписалися з дозволу властей, і у березні 1944-го у них народилася донечка. У родильному будинку кучеряве дитинчатко носила по палаті жартівлива німкеня-медсестра і підспівувала: «Сонья, Сонья…».

Дуже гарненьким було немовлятко, просто як лялечка. Виростало у всіх на виду, на зло неволі і дротам. Розквітали посмішки, шкарубкі долоні тяглися до сповиточка — приголубити, пощебетати, порадіти.

Невільниці жили, мов одна велика сім’я. Ще й бригадир виявився хорошою людиною. За національністю не німець, а італієць — Людвік Баомлюєр.

Часто у вільний час він їх фотографував. Через роки мама пронесла ті знімки у перекроєній шкіряній кобурі.

На знімках видно дерева — чи то парк, чи ліс на околиці, а більше — степ, де-не-де кущики, що нагадують нашу дерезу. Ні на кому не видно зимового одягу, хоч і сніг біліє: легенькі светри, жакети, хустки з китицями.

… Містечко Інгольштадт здригалося від нічних бомбардувань. То озивалися союзні війська — американська авіація. Приходили якісь люди з навколишніх лісів, попереджали невільників про нальоти. Ховалися в окопи, зі страхом поглядаючи на небо. Адже перемога так близько, невже смерть застане тут, на чужині?

А малесеньке дівчатко, зіпнувшись на ніжки, робило свої перші крочки по краю окопу. З ляку в усіх аж очі лізли на лоба:

— Соню, Сонечко, куди ж ти?

Воно сміялося, увиваючись від простягнених рук, думало, що граються, жартують. Дзвінко сміялось і бігало, бігало…
Володя із друзями приносив продукти із розбитих крамниць — їх ніхто не охороняв. Містечко спорожніло.

На ранок 6 травня 1945 року почалась відправка людей із Ебенгаузена. Союзники організували транспорт. Направляли спочатку у фільтраційний табір Ельс, а потім — у табір №14 у місто Заген. Додому моя мама потрапила тільки 6 липня 1945 року. Їхала на підводі із односельчанами, неохоче розповідала про Німеччину, бо косі погляди зупинялись на дівчинці, яку притискала до грудей. Розуміла, що не вірять. Чого ж, мовляв, чоловік не з тобою? А, може, від фріца нагуляла?

Як то треба було все пережити, перемучитись! І на роботі вже не так радісно, наче й сонце не так світить, як то було до війни. На брата Максима повідомлення прийшло: пропав безвісти. Батько з матір’ю світу не бачили — тільки на дорогу дивилися. Не повертався. Аж поки білоруські діти-слідопити повідомили: знайшли солдатський медальйон фельдшера військової служби Максима Гончаренка — кулеметником був, загинув смертю хоробрих.

Татусь наш не забарився. Приїхав у Зелений Гай, прижився, сподобався тутешнім своїм чудовим голосом, виступав на самодіяльній сцені. Працював біля коней. Сімейка наша зростала: четверо дівчат. Та наймолодша, Любочка, зовсім не пам’ятає тата: через рік після її народження його не стало.

Усі троє — тато, мама і Соня — поховані на сільському цвинтарі у селі Олександрівці, де останнім часом проживали. Цвітуть біля їх могилок шипшина, айстри і чебрець — як мама любили. Ми приходимо із сестрами, приводимо дітей і внуків. Велика у нас рідня.

… Встаньте, тату, встаньте, мамо. Сонечко, сестричко, підведися — усі ми біля вас. Низенько кланяємось вашій пам’яті. Не забудемо ваших страждань та поневірянь на чужині. І оглянемося на всю Україну — скільки таких «остарбайтерів» опинилось у сирій землі? Не дожили, не долюбили ні дітей, ні внуків, ні правнуків. Тільки в пам’яті — спогади, гітарний передзвін та пожовтілі знімки… Будь благословенна, невмируща душе українська, вічно живи, любове до рідного краю. Бо ви — сильніші за швидкоплинний час.

переглядів: 190 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *