Колись, як була я ще молодою і красивою, а точніше студенткою Київського інституту культури, траплялося зі мною багато цікавих пригод. Хоча… Моя п’ята точка пригоди собі знаходить постійно, тільки тепер звідкись у мене в голові вилізла якась буркотлива бабуська, що постійно намагається втихомирити ту «поціновувачку пригод», тож «авантюрні халепи» зі мною трапляються знааачно рідше. Інколи, гортаю старі альбоми, а бабуська-бурчуха скрипить, як стара верба на березі : «Ну от питається — чого ти туди лізла? Воно тобі треба було? Ти не могла, як нормальні люди це зробити?» Ні, не могла! А що б я тоді згадувала? Та й чи було б стільки тих світлин, які переглядаю з задоволенням і теплими спогадами? Тож одним таким спогадом і поділюся. Хто не був студентом — той не знає, що таке безгрошів’я. Тому підробіток для студента — то святе. А ще, коли твій викладач це розуміє, і підтримує, та ще й роботу підкидає, та ще й за спеціальністю — то взагалі щастя!
Наш режисер, Гузєєв Анатолій Іванович, був дуже активною і шанованою в мистецьких колах людиною, добре знайомий з Б. Г. Шарварко (головним режисером усіх головних концертів та масових заходів на Україні в ті часи), тож як тільки на такі заходи потрібна була масовка, особливо костюмована — студенти Гузєєва були попереду усієї планети. Тільки ж студентам платили значно менше, ніж професійним акторам, тож і ставали ми періодично то акторами театру ім. І.Франка, то театру опери і балету, то театру оперети. Так сталося і того разу. В Києві проводився якийсь величезний міжнародний фестиваль (точно вже не згадаю, бо було їх чимало), а відкриття було помпезне і проводилося на республіканському стадіоні. За задумом режисера по стадіону проїжджала кавалькада машин, стилізовано прикрашених і з постатями видатних українців, починаючи з княгині Ольги і закінчуючи сучасниками, а також їхали козаки на конях — народу була сила-силенна. Зрозуміло, що на такому рівні костюми і грим забезпечували професійні костюмери і гримери, з театрів та кіностудії. Наше завдання було — своєчасно зібратися в певному місці, а потім робити, те що скажуть. Зібралися ми біля стадіону, завели нас в приміщення під трибунами (якісь спортивні роздягальні, душеві і таке інше). Тут на нас уже чекали костюмери і гримери — кого ми будемо грати, ми і самі не знали
Нас, як наложниць на східному базарі розбирали ті, кому підходили по типажу і запихали в різні кімнати, швиденько перевдягали і гримували. До мене підійшли дві жіночки, подивилися на якесь фото, на мене і одна з них сказала — «Соломія!» «Ні,— кажу,— я Наталка» «А тебе ніхто не питає як звати. Будеш Соломією Крушельницькою! Перевдягайся!» І видають мені красивезне плаття. Треба сказати, що в загальному коридорі вже сиділи перевдягнуті і загримовані в Нечуя-Левицького та Карпенка- Карого два старих актора, які глянули на мене і так зверхньо видавили — «Ой, де Соломія, а де вона! Неправильно підібрали актрису..» Я проковтнула ту «пілюлю» і пішла перевдягатися, через кілька хвилин зайшла гример, підібрала мені волосся, щось підмазала мені на обличчі, пробубнівши «Яке щастя, тут і гриму не треба», вдягнула на мене шляпу і пішла.. Дзеркала там не було, тож як я виглядаю, я не бачила, отож і вийшла з роздягальні з думкою — «ну, раз плаття красиве, то мабуть і я нівроку..» «Карпенко-Карий» та «Нечуй-Левицький», які до того вели свою неспішну світську бесіду раптово замовкли, підскочили, як молоді зі своїх місць до мене — «Пані Соломія, дозвольте відрекомендуватися.. дозвольте поцілувати Вашу ручку..» Один поперед одного старі ловеласи намагалися взяти мене «під локоток», відволікти мою увагу саме на себе. Так ми і пішли до машини, на якій їхали корифеї українського театру.
Коли костюмована кавалькада розпочала свій рух по стадіоні, трибуни зривалися шаленим ревом. Зазвичай такий рев під час футбольних матчів доводилося чути здалеку, і то він наче грім, а от коли ти на полі, то звук той підсилюється в сотні раз, мені здавалося, що я оглохну навіки. Але, проїхали, помахали прихильникам ручками, розіслали повітряні поцілунки, наше дійство скінчилося, на стадіоні починався концерт за участі тодішніх зірок, мої одногрупники швиденько перевдягнулися, здали костюми і побігли дивитися концерт, тим більш, що нас пускали безкоштовно. Усі, але тільки не я! Так і не бачивши себе у дзеркалі (пудрениця не рахується), наслухавшись купу компліментів, побачивши реакцію старих Казанов, я зрозуміла, що виглядаю бомбезно і це треба якось зафіксувати. Аж тут дивлюся, у Вови Хмельницького таке як фотоапарат. Ееее.. все, Вова, ти попав! Який концерт — пішли фотографуватися!.
Я промовчу, скільки ми там бовталися, скільки народу просилося щоб я з ними сфоткалася.. знайшов мене мій одногрупник Вадік і сказав, що мене зараз уб’ють костюмери — одна я ще не здала костюм, і потягнув до роздягалень. Костюмерша лаялася, як сто чортів, я швиденько вскочила в роздягальню, за секунду, як солдат строкової служби перевдягнулася, вже застібала гудзики на блузці, як раптом… відчиняються двері і в роздягальню запихається величезна купа квітів, а з-за неї визирає усміхнене обличчя… Назарія Яремчука! Одночасно у нас з уст злітає «Ой»… «Вибачте..» «Та нічого, я вже перевдягнулася».. Влітає костюмерша з грізним криком «Костюм!!!!» Я віддаю плаття і шляпу, костюмерша з буркотінням «понабирають кого попадя» вилітає і десь зникає, я йду до виходу, раптом Назарій підходить до мене з цими букетами і каже «Це Вам, квіти повинні належати жінці! Це ж Ви були Соломією Крушельницькою?» «Так, я..» « «Ви були неперевершена! Може повечеряємо сьогодні увечері разом?» «Я б із задоволеннням, але у мене сьогодні репетиція»— впевнено збрехала я, а сама подумала — «Ох, пане Назарію, якби Ви тільки знали, як чотири роки назад, студентка першокурсниця стаціонару, бігала «дивитися розклад заочного відділу» тільки тому, що той розклад дивився студент-заочник Назарій Яремчук. Але аж ніяк тій студентці не хотілося б стати одноденною розвагою для зірки. «Можливо ми ще десь зустрінемося?» «Можливо..»— загадково сказала я, пропихаючи у вузькі двері роздягальні близько 50 букетів. У Вадіка, який чекав на мене в коридорі відвисла щелепа — «Натаха, а що це було?» «Ха, тобі скажи, все одно не повіриш! Краще допоможи дотягнути це до гуртожитку»
Букети були розставлені у банки, які збирали майже по всьому гуртожитку, вся кімната була заповнена квітами. Увечері дивилися телетрансляцію фестивалю і концерту, так цікаво було дивитися як фанати дарували зірці букет, а він — ось він, той букет, стоїть у мене. До речі, штук три букети не дорахувалися — вирішили, що Назарій або загубив десь по дорозі, або комусь іще подарував. Та втім, і тої кількості що була у мене, було аж забагато, а ще мені більш ніхто і ніколи не дарував стільки квітів. Тож мабуть таки, то був подарунок не мені, а прекрасній Соломії, образ якої мені довелося зіграти… А себе в «усій красі» я побачила тільки на цій світлині….
переглядів: 267
