Буває, мені сниться сон, такий гіркий,
Такий безжальний, аж пекучий та терпкий.
Вже й ніч як тінь, відсунеться від вікон,
А я лежу й боюсь піднять повіки.
Той сон — про маму, а вірніш, її відсутність.
Мама померла — є така у світі неминучість.
А сниться… я йду в наш дім до неї в гості,
Мене стрічають два котиська сірохвостих.
Заходжу в дім — і враз якась тривога
Замість матусі пригортається з порога…
Ось хустка мамина, строкатий фартушок,
Ось ліжко, постіль із горою подушок…
Все тепле й рідне, мов когось чекає…
А де ж матуся? А її ніде, ніде немає…
Ходжу, шукаю, і кричу, й гукаю,
Страшна несправедливість серце розриває.
І я не вірю, я не можу у це вірить,
Що моя мама мені двері не відчинить.
Так не було ніколи при її житті.
Мені всміхались очі, щирі і святі.
І були радість і любов в сердечнім слові.
Лиш тихий вечір був присутній при розмові.
Весь час прошу ті сни мені не снитись,
Бо я не можу ні прийняти, ні змиритись,
Що рідна мама, хай і в снах, мене забула,
І те, як я сумую, не відчула.
Матусю, ні, ти в снах моїх не винна,
І вибачатись ні за що ти не повинна,
Ти мене любиш, навіть звідти, як дитину,
І в тому кращому житті колись тебе зустріну.
ІІ.
Що відбувається, то, кажуть, все на краще.
Буває, з безнадійного виходить щось путяще.
Вмиваючись сльозами від тих снів,
Душа відчула біль покинутих синів.
Сини і донечки, маленькі янголятка,
Нікому не жадані — ні мамам, ані таткам.
Вони також не вірять — у це не можна вірить,
Що мама їм ніколи двері не відчинить.
ІІІ.
І ось заходжу я в інет — з’явилася хвилина,
У чорно-білих виразних тонах
Зажурена дитинка прихилилась край вікна.
Я упізнала, зрозуміла в той же час,
Який безжальний біль кричав у тих очах!
Найбільший біль, який можна завдати —
Це той, коли дитя своє лишає мати.
Скільки благання, відчаю й чекання,
Неприйняття, жалю і сподівання —
Їх не вмістить ні в прозі, ні в вірші,
Що накопичились в малесенькій душі.
Дивилась і вдивлялась довго я в світлину,
Злилася з нею й плакала, мабуть, годину.
Мій сум зі снів лиш можна порівняти
З тим, що кричав з очей того хлоп’яти.
Сам тон світлини сірий, як його життя.
У таких діток, мабуть, чорно-біле сприйняття.
А кольори веселки — в малюнках лише сяють.
І мам вони малюють, що на ручках колисають.
Це погляд хлопчика, що все вже розуміє.
І чи знайдеться хтось, що світ його зігріє,
Поки ще не зневірилось мале крихке сердечко?
Що знайдеться йому своє тепле гніздечко?
Це наяву. Й від цього не проснутись —
Така реальність. І не можна відвернутись.
У світі ще ми знайдем не одну таку картинку,
Т я радію, що мій син усиновив дитинку.
Де, звісно, не той хлопчик з сірої світлини,
То був, може, лиш образ долі сиротини.
Та все ж для щастя в мене гарна є причина —
Бо в мене є онук з веселими очима.
Його взяли ще крихтою, лиш тільки народився,
Ї на той світ навиворіт не встиг, не надивився.
Нехай в дітей не буде погаслих оченят,
Хай всі несуть у гнізда своїх же немовлят.
08.02.2021. Дмитренко Надія.
переглядів: 323