На цій фотографії моя мама зі своїми друзями в місті Іркутськ. Це її і моє улюблене фото. Пам’ятаю, як я його побачила вперше. Тоді мені було років з шість. Мама сиділа, як і зазвичай, за швейною машинкою, але не шила, а дивилася фотоальбом. По щоках у неї котилися сльози. Мама плакала рідко, вона була сильною жінкою, мусила такою бути, виховувала мене одна, тож мала триматися за будь-яких обставин. І тут я вперше побачила, що вона плаче.
— Мамо, мамочко, що сталося?! — підбігла до неї й собі заплакала.
— Нічого не сталося, доню. Не хвилюйся, просто наплинули спогади,— відповіла і почала гладити мене по волоссю.
Але, щоб ви зрозуміли, чому ця фотографія викликала у мами такі емоції, треба розповісти все спочатку.
Мама була третьою донькою в сім’ї Черечечів. Потім народилася ще одна донечка Марійка, п’ятим був син Володя. Сестри та наймолодший братик жили дружно, лиш іноді маленька Оля (моя мама) підходила до своєї мами Фені й питала:
— Мамо, чому ви народили усіх дітей такими гарними, лише я некрасива?
— Олю, ти також красива, просто ти схожа на свого татка, а решта дітей — на мене. Зате ти найрозумніша в сім’ї, вчишся добре. Після школи вступиш до інституту, будеш вченою,— заспокоювала її моя бабуся.
І Оля вчилася лише на відмінно, мріяла стати лікарем або вчителем. Та не судилося. Почалася війна, і вісімнадцятирічна дівчина замість омріяного інституту потрапила в німецький полон в Австрію.
Вона нічого мені не розповідала про той період в її житті, бо після війни було небезпечно розповідати про перебування в німецькій неволі, та й спогади були занадто болісними.
Повернувшись додому, Оля пішла на курси крою та шиття, зрозуміло, що ні про навчання у ВУЗі мова вже не йшла. Після курсів працювала в швейпромі (так раніше називали будинок побуту). Хоча була ще досить молода й симпатична, та ні про яке кохання навіть не мріяла. Бо яке кохання, коли всі потенційні кавалери полягли на полях боїв! Та воно прийшло, несподівано, блискавично, навіть, феєрично. Павло був ще той красень, всі дивувалися, що він знайшов у маленькій (мама була невисокого росту), тендітній білявці, тихій і сором’язливій. Адже навколо скільки гарних, розкутих дівчат та молодиць.
Оля з Павлом побралися, у них народилася донечка Тамара. Щасливішої за Олю, здавалося, немає у світі. Та щастя було недовгим. Захворіла Тамара, врятувати її лікарям не вдалося. Горе матері, яка втратила дитину, може зрозуміти лиш той, хто сам це пережив. Оля стала мов нежива. Нічого її не радувало.
Одного вечора Павло заявив, що поїде працювати в сусідній район, мовляв, там платять непогано. З ним поїхав і чоловік старшої маминої сестри Євдокії.
Дні збігали один за одним, а від чоловіків не було жодної звістки. Дуня вмовила молодшу сестру поїхати до них, дізнатися чи нічого з ними не трапилося. Поїхали. Виявилося, що й Павло, й Микола добре там влаштувалися у місцевих жіночок. Дуня пробачила Миколі зраду, а Оля не змогла. Так за короткий період жінка втратила найдорожчих для неї людей — доньку й чоловіка.
Моя бабуся написала листа сину Володі, який був військовим офіцером, служив в Іркутську. Писала: «Дорогий синочку, прошу тебе, забери до себе Олю, нехай змінить обстановку. Тут вона не виживе, загине». Володя почав вмовляти Олю переїхати до нього, писав, що йому дуже одиноко в чужому краю, що нікому навіть супу зварити, Звісно, це були лише аргументи для маминого переїзду, та оскільки Оля дуже любила брата, то не могла не поїхати йому на допомогу.
І справді, переїзд пішов молодій жінці на користь, з часом вона ожила, навіть почала посміхатися, словом, знову стала колишньою Олею. Саме в той час і зроблена ця світлина. Це був найщасливіший період в маминому житті.
Через певний час Володю перевели служити в столицю Бурятії Улан-Уде. З ним туди переїхала й Оля. Там зустріла мого батька, вийшла за нього заміж. Та подружнє життя тривало недовго. Хто зна, чому мама з однорічною дитиною повернулася на батьківщину… Можливо, її щось не влаштовувало в чоловікові, можливо, сумувала за рідним краєм, батьками, сестрами. А, скоріш за все, просто не могла забути своє єдине кохання, а жити з нелюбим чоловіком не змогла.
Більше мама ніколи не виходила заміж, і поряд з нею ніколи не було чоловіків. Жила монашкою, всю любов, увагу віддавала мені, а потім — моїм дітям.
Мами немає вже понад двадцять років. Я часто переглядаю сімейні альбоми. А коли дивлюся на цю фотографію, то відчуваю неповторний, ні з чим не зрівняний запах, такий п’янкий і дорогий серцю запах — запах мами. І на очах у мене завжди з’являються сльози…
Наталія Дідович.
переглядів: 419
