Надія Білозуб. Наша Розалія

«Історія однієї світлини»

Корівчина на селі — це цілий скарб, але не буде вона скарбом без твоєї щоденної праці. Корівка-годувальниця, вже стає як член сім’ї. Знаєш усі її повадки, характер. Ти за нею доглянеш, а вона тобі віддячую своєю любов’ю і молочком, з якого починається життя.

Так ось: про початок життя нашої красуні телички Розалії.

Її мама Волга, будучи тільною, ходила у сільську череду як на роботу, (кожного дня, тільки без вихідних). І декретна відпустка у всіх корівчинок була дуже куценька: день-два до розтелу і так само після, не те що у нас, у людей.

Підходив час наші Волзі до розтелу, але літньої днини тримати її у коровнику — жарко, та й мукає постійно за чередою. Гадали, хай іще один день піде, а тоді вже залишимо вдома. І той один виявився зайвим. В вечорі, як поверталися корови із череди, ні ми, ні пастуха нашої корови не побачили. Було вже ясно, що вдень тихцем відбилася від череди і в зарослях надумала розтелитися. Пастухи «втікачку» не помітили, бо до ста голів худоби. Тож літній вечір довгий і шукали ми її гуртом до смерку. Підключили до пошуків і родичів і сусідів. Тільки було і чути по всіх балках і ярах «Волга, Волга, Волга…»

Починало смеркати. Усі повернули у село ні з чим. І ось диво: біля Кременуватянського ставка на дорозі стоїть Волга із чорненьким слабеньким телятком. Радості не було меж! Усі з полегшенням зітхнули. Але, як же тепер доправити маля додому?

Був у нас на той час зелененький «Запорожець». Вкинули теля у причіп, намостивши сіна, а наша породілля йшла поряд, і все тикала мордою свою доню. Чоловік їхав помалу, а я на налигачі вела корову повз ферму, лікарню, олійницю, тракторну бригаду, гараж…

Скільки ми наслухалися дотепних жартів від односельців. Наш «Запорожець» охрестили «каретою ветеринарної допомоги», нас, як «найкращих господарів», корову, «декретницею, яка сама пішла у декретну відпустку, і тепер шукає нових господарів».

Тим часом наша Роза росла добрим, смирним телятком. А головне, їй подобався наш зелененький «Запорожець». Чи то він їй кольором підійшов?

На тирло ми їздили за декілька кілометрів, у Очеретяну, (колись там було село, зараз тільки балка). Багато хто приїздив велосипедами, мотоциклами, машинами. Але як тільки гурчав наш «Запорожець», (а його добряче чутно здаля), то Розалія ішла вже нам назустріч.

Пастух Вова Бугир казав, що такої розумної корівки ще не бачив. Любила вона й пастухів. Бувало, підійде до них, витягне шию і так дивиться, немов промовляє: «ну погладьте…»

Стала вона мамою, не один рік годувала нас молочком. А молоко було, на диво солодке, ніби хто цукру насипав. Коли продавали молоко на ринку у Чаплині, покупці дивувалися і все запитували: «Ви що підсолоджуєте його?» «Та ні, боронь Боже!»— казали ми.

Але вік у нашої годувальниці видався не дуже довгим. Так буває і у людей. Чомусь найдорожчі, залишають цей світ першими, лишаючи рубці у наших душах.

…В Розалії виявили «метал». Заради її спасіння робили все, але ветлікарі були безсилі. Її останній погляд і тихеньке «му-у-у» не можу забути…

Плакали над нею всією сім’єю. В той день із далеку на гостину приїхала моя сестра Валя. Дізнавшись про наше лихо не могла стримати сліз. А подивившись на мене сказала, що я на декілька років випередила свій вік.

Та воно так. Розочка для нас була не тільки худобинкою, а й повноправним членом нашої сім’ї. Я думаю, що сільські жителі мене зрозуміють. З того часу ми не тримаємо корівку. Багато хто нас втішав: «Після скотини скотина буде». Але вдруге, не дай Бог такої втрати.

Перегортаючи сімейний альбом, натрапляємо на світлини з нашою Розалією, завжди згадуємо її з теплом і любов’ю.

переглядів: 227 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *