В сонячний день потеплішав захмарений лютий —
Місяць зимовий здає білосніжні права:
Дзвоник синички у тишу закутий,
Радісно піснею щастя тепер ожива!
Це оглядає вже березень сніжне свавілля —
Погляд весняний не сплутати зовсім ні з чим!
Скоро весна розмалює зеленим довкілля,
З теплим Ярилом із неба промінням ясним.
Я пам’ятаю цю мить, хоч і давня ця днина,
Та вже такою вона, зостається навік:
Час зупинити змогла — пожовтіла світлина,
Здався паперові, руху нестримний потік!
Довго вдивляюся в друзів знайомі обличчя.
Пам’ять з прожитого — ніби скидає вуаль:
Ми там наївні — без гордості і без величчя,
Поглядом чистим і з вірою бачимо даль!
І, ось тепер, вже крізь пройдені, давнешні роки,
Що сивиною фарбують, як біла зима —
Із фотографії віють душевні потоки,
А вже насправді, когось і живого нема!
Й хочеться дуже в юнацтво туди повернутись —
Ніби пройти крізь пожовклий портал, хоч на мить:
Щоб попередити, щоби рукою торкнутись…
Та від знемоги, лише під грудьми защемить!..
Час безупинно крокує по власному колу:
Все, що навкруг — залишається в змінах завжди.
От і буває: в природу цілком захололу
Лагідний легіт вривається крізь холоди.
Микола Бондаренко
переглядів: 340