Переглядаючи календар знаменних та пам’ятних дат, звернула увагу, що сьогодні, в останній день жовтня, в Україні святкують День української козачки. Вирішила вияснити для себе і поділитися з вами, що це за свято, хто і коли його започаткував. Поринула в інтернет і з різних джерел вияснила, що в Києві, у просвітницькому музеї просто неба з відтвореним архітектурним ансамблем Наддніпрянщини XVIII сторіччя, у «Мамаєвій слободі», щорічно у останню суботу жовтня з 2010 року за ініціативи центру народознавства «Козак Мамай» проводиться День української козачки.
Складно віднайти в історії України сторінку яскравішу й романтичнішу від тієї, що вписана славним лицарством Війська Запорозького Низового. Мабуть немає благодатнішого матеріалу для роздумів про український самобутній національний характер, аніж історія Запорозької Січі. Споконвіку образ українця-лицаря асоціюється саме з козацтвом, дідівськими золотими вольностями та характерниками.
Однак цілком очевидно, що це було б неможливо без самовідданості героїчних українських жінок-козачок! Хоча на Запорозька Січ жінок не пускали, проте українка, як мало яка жінка в Європі, була пов’язана з військом і військовими обов’язками. Особливості нестабільного життя в українських землях біля татарських кордонів зумовлювали необхідність озброєння та войовничу вдачу і жінок. За таких умов жінки переймалися тими ж інтересами, що й їхні чоловіки чи брати. У місцевості, повній небезпек, жінці часто доводилося ставати на захист родинного вогнища, оборону домашнього майна. Життя на прикордонні привчало жінок до витривалості, самостійності, сміливості, вміння постояти за себе і свою родину зі зброєю в руках.
Героїчний подвиг Орисі Завістної описує в історичній повісті «Облога Буші» М.Старицький. Ця мужня жінка не пошкодувала життя задля оборони рідної землі – підірвала себе і сотню ворогів, підпаливши пороховий льох.
І такі випадки непоодинокі – славетних войовничих українок у козацьку добу було немало. Одна з них – волинська княгиня Софія Ружинська. В 1609 році вона, особисто командуючи загоном у 6000 чоловік піхоти і кінноти, з прапорами й музикою взяла штурмом замок князів Корецьких у м.Черемошні.
Достеменно відомо, що жінки козаків брали участь у повстанських загонах часів Хмельниччини. Так, у 1584 р. шляхтянка Остапкова з дочкою Софією організували збройний напад на маєток шляхтича Стрижевського в с. Дідківцях на Житомирщині та завдали значних збитків.
Сестра полковника Івана Доща брала безпосередню участь як кіннотник у бойових діях проти польсько-шляхетських військ на Волині 1649 р. Під час однієї з атак загинула.
Як свідчать документи, 1524 року після битви під замком Прухник на Поділлі серед убитих захисників були знайдені тіла жінок, переодягнених у чоловічий одяг. Щоб їх не розпізнали, жінки навіть поголили собі голови.
За дослідженням Олександра Середюка, наприклад, значну владу над козаками Правобережної України і вплив на них мала «мати полководця», дружина фастівського полковника Семена Палія – Феодосія. Вона не тільки вміла доброчинно прийняти послів, а й за відсутності чоловіка керувала господарськими справами Фастівського козацького полку. В період заслання С. Палія до Сибіру не раз проводила походи проти московитів і польської шляхти, обороняючи край від їхніх зазіхань.
За часи Козаччини до жінки було шанобливе і рівноправне ставлення. Підтвердження цьому знаходимо в рядках народних пісень і думах козацької доби. Образ матері, дружини, сестри, нареченої змальовано зі щирістю та любовю: була жінка, гарна, «як зірниця», «гнучка, як тополя», з «рум’яним личеньком», з «очима, як терен», при цьому соціально активна, вільнолюбива особистість, водночас здатна визволяти бранців, воювати з ворогом, керувати військовим загоном чи управляти господарством.
Найвищі чоловічі якості — честолюбство, сміливість, звитяжність тощо проявлялися під час битв із зовнішніми та внутрішніми ворогами, і ніколи не спрямовувались на «боротьбу за хатню владу». Бо за лицарським кодексом честі потрібно було «змагатися з ворогами на полі раті, а не з жінкою у хаті».
В умовах постійної відсутності чоловіка козачка вела домашнє господарство, виховувала і ростила дітей, мимоволі стаючи главою родини. Повертаючись із Січі, козакові й на думку не спадало верховодити у хаті. Там порядкувала дружина, за нею було й останнє слово.
Досліджені істориками писемні джерела XVI–XVII ст. доводять, що жінки цього періоду, на думку О. Кривошия, мали свободу для самовираження та значну правову дієздатність. Авторитет, самостійність і гідність жіночого характеру були національними рисами українки. Але не тільки врода, гідність або незалежність вражали іноземних мандрівників в українській жінці, а ще й те, що українська жінка була освіченна, що тоді були рідкісним явищем.
Ідея вільної особистості, рівноправне становище в суспільстві й постійна відсутність чоловіка-козака, що пішов на Січ, у похід або загинув, турбота про сім’ю і добробут навчили жінок-козачок підприємливості. Саме тому з поширенням корчмарства і шинків багаті козаки наймали жінок торгувати крамом і горілчаними виробами. Так, у крамницях і шинках Чернігівської та Полтавської губерній торгували переважно жінки. Вони ж вели всі торговельні справи. Працьовитість, розум і підприємливість дали змогу жінкам «майже повністю витіснити чоловіків із цього промислу». Зберіглася згадка про чарівну й енергійну козачку Стешу, яка на відомому і сумнозвісному Муравському шляху біля броду через Оріль була хазяйкою корчми. Під час одного з набігів татар вона очолила оборону селища і загинула в бою. Селище знову відродилося як Стешин Брід і під цією назвою проіснувало до ХХ століття.
Ось такі факти з історії життя жіноцтва часів Козаччини, які підтверджують, що українські козачки на той час мали найповнішу свободу самовиявлення як вдома, так і в громадському житті тодішньої України.
Завідуюча відділом обслуговування Котенко О.І.
переглядів: 2,367
