Народилася Сілецька-Васильєва Яна Віталіївна в учительській родині. Закінчила Покровську СШ № 1 з відзнакою. Після закінчення школи навчалася у Мелітопольському державному педагогічному університеті, де здобула професію “вчитель географії”. Тривалий час Яна Віталіївна працювала у виробничо-творчому центрі дітей та юнацтва керівником гуртків «Образотворче мистецтво» та «Художнє слово».
З 2008 року Яна Віталіївна працює вчителем географії в НВК «Покровська гімназія», має І кваліфікаційну категорію. Також Яна Віталіївна є керівником методичного об’єднання вчителів природничих дисциплін. Користується повагою серед колег.
Яна Віталіївна побувала майже у всіх областях України. Але в неї є заповітна мрія – побувати на землі своїх пращурів, а саме у Польщі. Своїм захопленням Яна вважає рибалку та збирання грибів, дуже полюбляє готувати солодкі страви.
З 1997 року вірші Яни Сілецької-Васильєвої друкуються не тільки в районній але й і в обласній періодиці.
У 2003 році вийшов збірник «Зоря в тихе море упала», в якому авторка захоплює любителів поезії новизною бачення світу, особливою щирістю, чутливістю, романтичністю, де поєднуються ліричні мотиви, в яких шквал почуттів, своєрідна проекція на той бік життя, який нам не відомий. У вільний час Яна пише вірші, пісні, сценарії, малює маслом на склі. У майбутньому мріє написати книгу для дітей.
Видіння
Німотність застигла у вранішніх росах.
Ледь видно, як протяг завіси гойда.
І ходить світанок по свіжих покосах,
І сонце у вічі мені загляда.
Прокинулась… Чути, як пахнуть троянди –
Любові твоєї п’янкий аромат.
Виходжу босоніж на світлу веранду
І бачу, як сонце повнить виноград.
Ще тиша навколо – химерна, незвична,
Ще бавляться сни на високих дахах.
І звабливо близько вже миле обличчя
Із присмаком кави на теплих губах.
Зоря
Зоря в тихе море упала…
Здалося, що начебто крила
Мені ота зірка спалила
І в темних глибинах пропала.
Ти – наче зоря, а я – птаха.
Така наша доля – літати.
І в небі, зустрівшись, згорати
Без болю, без жалю, без … праху.
Осенний вечер
На черном рояле – три белые розы
Под звуки расстроенных клавиш грустят.
Печальной скульптуры застывшая поза,
И в окна безшумно влетает закат.
На стенах меняются медленно тени,
Когда проникают сквозь шторы лучи.
Вздыхает задумчиво вечер осенний,
И слабо дрожит пламя старой свечи.
Духов сладкий запах во мраке кружится,
Огонь достигает последней черты.
Вино цвета солнца в бокале искрится,
И кто-то уносит с рояля цветы.
Душа
Туман поглотил беззащитную душу…
И сердце, которое правдой пылало,
В колодец с водою обмана упало.
Уж лучше б сгорело. Истлело бы лучше.
Глаза те, что преданно в небо смотрели,
Взглянули однажды в греховную пропасть.
И стали пустыми. Безверия лопасть
В душе умертвила надежды свирели.
Вина притупила те добрые чувства,
Которые главными были когда-то.
Что было любимо, хранимо и свято,
Исчезло, гонимое плетью распутства.
переглядів: 13
