Лейтенант, командир взводу.
Народився 24 червня 1959 р.
Загинув 8 травня 1984р.
Нагороджений орденом Червоної Зірки (посмертно).
Напередодні він відвідав батька. З порога Іван Кузьмич запримітив нездорову блідість сина і перші сумні складочки біля очей. Не міг приховати свого занепокоєння, хоча причин особливих начебто й не було.
– Ти здоровий Альоша? – Запитав дбайливо в розмові.
– Все нормально тату. Вже здоровий. Як там у маминого кумира? «Я втік від ескулапа худющий, блідий, але живий …» Жовтуха. Відлежався, вдома побував. А зараз – в Кандагар, на кордон під Пакистан, в свій взвод розвідки. А інше, – він обійняв батька за плечі, – краще і не розпитуй: це війна. Кілька щасливих днів – миттєвостей, і його немає. І гостріша самотність в однокімнатній квартирі, і довгі, як зимові ночі, думи. Під завісу травневих свят Іван Кузьмич отримав телеграму. Поспішно розкрив її, і страшний зміст підтексту блискавкою пронизив свідомість. «Без мене не ховайте Альошу. Тетяна». Він ніде так і не дізнався відповіді на цей страшний ребус, поки тижнем пізніше повідомлення про загибель сина не прийшло на його ім’я. «Це – війна», – згадав скупе визнання сина. Не вірилося, що його вже немає.
– Альошу я знаю з дитинства, – старий учитель, заслужена людина села Маломихайлівка Покровського району Іван Григорович Скакун, дбайливо бере в руки фотографію. – Боже, чому так пізно прийшов Горбачов? Скільки б наших хлопчиків залишилися жити!
І, можливо, Альоша. Це талант. Доля не дала можливості розкритися йому. Тим більше – в якості військового. Я знав не тільки Альошу, знав родину. Іван Кузьмич і Софія Антонівна працювали в нашій школі. Хороші люди, прекрасні педагоги. Бідно жили, але гідно. Відносини в родині були доброзичливі, поважні. І до інших також ставилися. Таким ріс і Альоша. Навчався майже на п’ятірки. Але навіть не це було відмінною ознакою його характеру. Він умів володіти собою, виконуючи навіть саму нудну, саму неприємну роботу, і робив це так добродушно, що дорослий позаздрить. Варив він вдома п’ять видів вареників – кожному члену сім’ї під замовлення, – чи ставив досвід у лабораторії або висаджував в нашому сільському парку дерева, все робив майже професійно. Не в обіду іншим, помітний був хлопчик, юнак. Добре закінчив Київське загальновійськове училище. Служив на кордоні в Забайкаллі. На дозвіллі «штурмував» французьку. Кажуть, процвітав. Одружився. Народився син. Потім Афганістан. Не пожаліло Івана Кузьмича життя. Померла Софія Антонівна. Вийшла заміж за військового і поїхала в Естонію дочка Люба. Але ця втрата, ця втрата – важча за всіх. Нехай далеко, нехай як завгодно, але у нього був син. Тепер – ні. Тільки речі – дрібниці, тільки фотографія рідного обличчя та скупі рядки останньої звісточки про нього: «Загинув, рятуючи заступника командира роти».
переглядів: 14