Шаповалов Олександр Іванович

На цьому знімку Олександр Шаповалов. 

Народився в Покровському 7-го грудня 1967 року. Закінчив Полтавське вище ракетно-зенітне училище факультет десантних військ у 1990 році. Ніс військову службу в Закавказькому воєнному окрузі в місті Кутаїсі (Грузія). 10-го липня 1992 року тра­гічно загинув у Вірменії в місті Гюмрі (колишній Ленінакан).

Це був неспокійний час. Розпадався Радянський Союз. Відокремлювалися кавказькі республіки. По­чиналася перша «гаряча» точка — Нагірний Кара­бах. Російська армія ще не вивела живу силу та військову техніку з кавказької території. На вищо­му командному рівні точилися переговори. Але, як завжди буває у перехідний період, існувала плутанина, безладдя, затримка наказів. І хоча місце­ві жителі не змінили дружнього ставлення до росіян, солдат-іноземець з автоматом в руках з боку місцевих військових не викликав, м’яко кажучи, позитивних емоцій. А непорядні командири легко могли спровокувати своїх підлеглих та мирних жителів на необачні вчинки і військові сутички, з урахуванням південного темпераменту і вікової історії легко зібрати натовп і «завести» його брех­ливою інформацією.

У Кутаїсі дислокувалася 21-а окрема десантна штурмова бригада (ОДШБ), в якій служив Саша. Вона не мала станції космічного зв’язку, без якої десантники почувалися просто відірваними від сві­ту, бо кабельна лінія не діяла, її порвали та розі­крали кутаїсці-любителі трофеїв. Комбриг Мар’їн, нібито домовився про придбання станції з команду­ванням 127-ї мото-стрілецької дивізії, розташова­ній у м. Гюмрі. І 7-го липня відправив за нею вій­ськову колону, надавши для охорони дві автомаши­ни «Урал» з встановленими в кузові зенітними ус­тановками ЗУ-23-2, з бойовою обслугою в 15 десантників.

І почалося! Спочатку на таможні м. Гюмрі при­скіпувалися до «невірно» оформлених документів. Пропустивши у дивізію, «маринували» і 8-го липня, і 9-го. То тримали в штабі годинами, то видали не­справну техніку, то заправили автомашину соляр­кою, замість бензину. Офіцерів-десантників ображали, звинувачуючи в незаконній операції. Надве­чір 9-го липня прибув у штаб заступник міністра здавалося, він зможе все справедливо вирішити. Проте той повівся зухвало, кричав, що це розкрадання вірменської армії, що азербайджанській стороні залишають більше техніки. І нарешті запропону­вав добровільно здати зенітні установки, обіцяючи замість того розписку. «Навіщо мені той папірець?!» — не витримав лейтенант Шаповалов. — «Щоб я, десантник, отак просто розстався зі своєю зброєю?! Як я покажуся після цього у бригаді? Зенітки не віддам ні за що!» На що Абрамян йому замітив: «Припиніть демонструвати своє геройство, зараз накажу і вас усіх зв’яжуть!» Охоронці наблизили­ся, та лейтенант кинувся до вікна і прокричав об­слузі, яка не покидала установку: «До бою!». Це подіяло на всіх. Генерал сказав, що вирішить все цивілізовано.

Нічого генерал Абрамян не вирішив і наказав колоні прослідували в Єреван. Вирушили о 18-ій годині в супроводі численних охоронців. Тільки ви­їхали за місто, як колону наздогнали, наказали повертатися. Десантників вивели з машин, роззброїли, пограбували, глумилися. Напевне їх хотіли роз­стріляти, але раптом підігнали міліцейські фургони, завантажили та повезли у Гюмрі. А в цю саму годину на центральній площі міста розігрувалася трагедія. Несправна машина з кос­мічною станцією не заводилася. Всі спроби щось зробити виявилися марними. І лейтенант Шаповалов вирішив наздогнати колону, а з космічною стан­цією зостався підполковник Кротко. Тільки «Урал» поїхав, як з трьох сторін залунали пострі­ли, машину буквально зрешетили (більше сотні куль пробили її). Сержанти Юдинцев та Погрібняк, рядові Карпов та Масленніков загинули відразу, а Саша був ще живий, і його добили, хоча і в мерт­вих розрядили автомати.

Уцілілих десантників привезли на площу, де зіб­рався натовп у 5—7 тисяч людей, яким бойовики кричали, що «Урал» задавив дитину, а Шаповалов відкрив вогонь, що загинули вірмени. Напевне, ко­мусь дуже хотілося, щоб натовп розірвав десант­ників на частки. Але втрутився начальник УВС Гюмрі полковник Галстян і відвів самосуд. Десант­ників звільнили, але зброї не віддали, хоча автома­ти були б доречні, руки «чесалися», коли в морзі побачили залитих кров’ю товаришів, обмивали, одягали їх і супроводжували в Кутаїсі.

Зенітні установки приводяться до дії за 15—20 секунд і викидають дві тисячі снарядів за хвилину з начальною швидкістю 970 метрів у секунду. От якби вистрілили! Але не було зроблено ні єдиного пострілу. Отже це була добре спланована операція з боку бойовиків. Просто розстріл(!) наших хлопців, до речі, з тієї самої бригади, яка першою надавала допомогу вірменам під час землетрусу у Спітаку і Ленінакані.

Яка жахлива річ — війна, як підступно вона вбиває і калічить людей. Все має свої витоки, початок. Сміливою чи боя­гузливою, порядною чи підступною людина стає не відразу. Прослідкуємо і ми, як з маленького Саш: виріс справжній чоловік.

Звичайнісінька сім’я. Батько Іван Якович — те­лемайстер. Мати Валентина Федорівна — медсестра-анестезістка. Ще є молодша сестричка. Між батьками були врівноважені стосунки, любов і дру­жба, взаємодопомога, піклування про всіх членів родини, постійна зацікавленість одне одним. Від дітей вимагали дисципліни і слухняності. Захоплен­ня дітей заохочували. Щодня з боку батьків і кон­троль, і велика увага. Старшокласниками їх уже не опікували, діти були самостійними, привчені до праці, з хорошою поведінкою. Зберігся щоденник, який вів Саша у дев’ятому класі, кожного дня ко­ротенькі записи про всі події. Просто диву даєшся, ніхто не примушує, але — кожного ранку зарядка, прибирання ліжка, своє впорядкування. При цьо­му міг не поїсти (хоча це було рідко, бо майже завжди встигав), але привести себе до ладу обо­в’язково. А яка зайнятість! До обіду школа, після обіду спортивні секції, після вечері репетиції в танцювальному ансамблі «Покровчанка». О дев’я­тій вечора повертався додому. Коротенький відпо­чинок: телепередача «Час», газета. І з десяти до часу-двох ночі приготування уроків, а перед сном обов’язкове вивчення 7—8 слів на англійській мо­ві, бо, як писав у листі другові: «Я хочу опанувати англійську не тому, що весною з неї іспит, а тому, що кожна поважаюча себе людина повинна знати хоча б одну іноземну мову».

Рано почав малювати. І мав певні здібності. Офо­рмлення в школі газет, стендів, лозунгів КВВ та інше — то була його єпархія. Причому завжди охоче все робив. А в листах до друзів і сестрички завжди малював. Це були веселі і дотепні малюн­ки. Я уявляю, як раділи його адресати, отримуючи листа. Це були квіти, жанрові сценки, пізніше зо­браження себе у військовій формі. Ось, наприклад, побачення двох черепах, його і її, вона сором’яз­ливо потупила очі, а він тримає в пащі квіточку і промовляє: «Дорога, ти запізнилася на цілий рік». Збереглися у тата і малюнки військової техніки. До речі, він передплачував військові журнали на англійській і французькій мовах. Збирав монети. Писав вірші, ще одна прикраса його листів до дру­зів. Вірші були ліричні (романтична душа так і просвічується), жартівливі, сонячні. А в записни­ку, який передали батькам з його речами, записа­ний вірш про останню службу. Господи, якою ту­гою наповнене кожне слово! Наче ці рядки і не мо­лода людина писала. Заняттю спортом надавав великої уваги. Це були і легка атлетика, і велоспорт, і боротьба, і силові гімнастичні вправи. Він не мав значних спортив­них досягнень, та, здається, і не прагнув до них. Він рано вирішив стати військовим (в 5—6 класі), отже розумів: фізичне загартування передусім. ї це було щоденно, наполегливо, цілеспрямовано, на­че уявляв свої майбутні навантаження в армії, училищі, на службі. Ранньою весною, тільки при­грівало сонечко, ще льодок купками лежав, роздя­гався до пояса і загоряв. Обливався холодною во­дою. Бігав кроси зранку, як тільки просихали до­ріжки.

Начебто не рвався явно в лідери, та організатор­ські здібності мав, і його завжди вибирали то ко­мандиром загону в піонертаборі, то командиром на всіх воєнізованих змаганнях «Орлятко», то комсор­гом школи.  Був з високорозвиненим почуттям обов’язку,сприймав доручення уважно, виконував сумлінно. Пише в листі другові 15-го лютого: «Наш клас ви­ділили захищати честь школи на районній грі «Орлятко». Хоча це буде в травні, ми вже почали готуватися. Гадаю, ми успішно справимося з зав­данням». За все — грамоти в нагороду. Скільки їх! На­приклад: 1979 р. — «За активну участь в конкур­сі «Алло, ми шукаємо таланти»;’ 1981 р. — «За участь у дружинних та загінних заходах піонертабору «Дружба», «За перше місце в змаганнях «Ма­лі олімпійські ігри»; 1982 р. — «За призове міс­це в кросі на святі в честь Всесоюзного дня бігуна; 1984 р. — «За пропаганду хореографичного мис­тецтва»; 1985 р. — «За перемогу в воєнно-спорти­вній грі «Орлятко» та «За активну участь у гро­мадському житті Покровської СШ». Здоровий зовнішньо, він був дуже делікатний, чутливий, довірливий та сором’язливий (що зава­жало у стосунках з дівчатами). Був стриманий, ні­коли не скаржився, сприймав усе з критикою до себе. Був вимогливий до себе. Пише в щоденнику:

«Сьогодні поганий день, одержав трійку, ображати­ся ні на кого, значить слабкі знання», «Здав екзамени з алгебри та з англійської мови на трійки. Погано, але сам винуватий, в десятому класі треба налягати на навчання».

Був безкорисливий і добрий. Ось дріб’язок, а як характеризує. Пише в щоденнику:

«Написав п’ять листів Л. та три В., відповіді немає. Ну, що ж, прийдеться написати ще».

Саша вміло фотографував, багато його робіт зберігаються в альбомах однокласників. І сам лю­бив зніматися, але не клеїв карточки в альбом. Пише в листі: «Я дарую тобі фото і дуже прошу зберігати його у пачці, я хочу бути вкупі з усіма, а не сиротливо на сторінці альбома». Коли пере­глядаєш ці численні фотографії, вражає дуже сер­йозний вираз обличчя, такий проникливий погляд, починаючи з 15-и років, якийсь дорослий, наче йому всі двадцять. Перше вересня 1984 року, урочиста лінійка в школі, перший дзвінок, а дзвонить в нього дівчинка-першокласниця, яку, мов пір’їнку, несе Саня на плечі (фото в «Радянському слові»). Для нього починається 10-й клас. А хто та дівчинка. їй за­раз 22 роки, чи знає вона, хто тоді носив її на першій для неї лінійці? Школу закінчено, робота в будівельній бригаді і армія, яку чекав Саша з нетерпінням. Служив у Польщі. Вступ до військового училища. Труд­нощі передбачував, але вони виявилися складні­шими.

…Ось так і обірвалося життя. Скільки не встиг зробити:не зустрів свою жінку, не залишив після себе синочка. Та, як писав Висоцький: «Досадно, что я сам не много успел, но пусть повезёт другому…». Думаю, Саша приєднався б до цих слів.

переглядів: 14