Сержант, водій.
Народився 19 липня 1964 р. в с.Соснівка.
Загинув 27 лютого 1984 р.
Село Соснівка Покровського району. Горбисті поля, зарослі очерету на тихих плесах річки Вороної. У селі багато Лісничих, але одного з них особливо пам’ятає Соснівка. Це Сергій Лісничий, афганець, який не повернувся з афганської війни. Можливо, саме тому так загострена людська пам’ять: зачепи на вулиці питанням будь-якого перехожого, і йому знайдеться що пригадати. І не тому, що багато зробив Сергій для рідного села, не тому, що був чимось знаменитий. Просто людська пам’ять шукає розраду у спогадах за загубленим молодим життям. Адже він, напевно, багато міг би зробити, якби не ця війна. Соснівка пам’ятає його босоногим. Втім, на те воно і село, щоб запам’ятовуючи, при нагоді згадати. Хто і до якої справи старанний, у кого який характер і здібності, нарешті, чого від кого можна чекати.
– Спритний хлопець росте у Миколи Лісничого, тлумачили за перекуром сільські мужики . – Не хлопець – метеор!
– Щось твій метеор, кажуть, у школі не особливо сяє. І що ж? Не всім вченими бути: комусь і землю орати треба, і руля крутити. Ти не на вченість дивись, а яка людина росте. А хлопець слухняний. До роботи хваткий. Зі старшими поважний. Бабці, Тетяниній матері, хто за городом доглядає? І до техніки небайдужий.
Прогнози місцевих пророків не змусили довго чекати. Закінчивши школу, Сергій вступив на курси водіїв ДОСААФ, приємно дивуючи наставників кмітливістю і старанністю у навчанні. Мріяв про «свою» машину, але не та пока Соснівка, щоб юнаків такою розкішшю балувати: дорослим машин не вистачало. Сергій не сумував. Він знаходив собі роботу – то на ремонті, то на підміні, то біля комбайнів або тракторів. Після роботи допомагав вдома по господарству, наводив порядок на обійсті бабусі Марфи. Таким він і запам’ятався – швидким, діяльним, життєлюбним.
Через кілька місяців після відходу Сергія в армію в будиночок над тихою річкою нечутно прокралася війна. Спочатку – здогадками, тихим відлунням припущень. Потім поміж рядків в солдатських листах. І, нарешті, разючим рядком «… загинув під час обстрілу колони», чорним днем похорону, який до цих пір пам’ятає Соснівка. Та й як їй не пам’ятати цю біль?! У ровесників Сергія – життя, діти, перспектива; у їхніх батьків – радість. А його мати виплакала очі. Погіршився зір. Змарнів та постарів батько, і ніяк не хоче змиритися зі смертю онука бабуся Марфа. Вона любила його тоді і обожнює зараз. Вона віддала б за нього своє життя, але в природі чудес не буває. Легкими пораненями солдат мучиться сам, біль смертельних залишається живим.
переглядів: 29