Ковтонюк Борис Мусійович

КОВТОНЮК Борис Мусійович народився 18 вересня 1948 року у селі Новопетрівське Покровського району Дніпропетровської області, де і навчався у початковій школі, а з 1959 по 1966 роки – у Березівській середній школі, що в сусідньому селі. У 1967-му закінчив Покровське СПТУ-5 за спеціальністю «Монтаж та експлуатація сільських електромереж і споживчих електроустановок». Випускник факультету журналістики Львівського держуніверситету ім. Ів. Франка 1977 року. 

Основна трудова діяльність пройшла у редакції Всеукраїнського транспортного тижневика «Придніпровська магістраль» (м. Дніпропетровськ, 1980-2008рр.), де працював кореспондентом, фотокореспондентом, заступником головного редактора. Паралельно з газетярською роботою був членом редколегій журналів «Борисфен» (1992-1997) та «Супутник риболова» (1998). Окрім того, в юності трудився електромонтером мехколони-24 тресту «Полтавасі-льелектромережбуд», у мартенівському цеху Дніпропетровського металургійного заводу ім. Петровського та комплексній будівельній бригаді в рідному селі, на різних посадах у районних газетах: Якимівській Запорізької, Галицької Іванофранківської, Гадяцької Полтавської областей.

Автор двох поетичних збірок – «Богиня» (1998) та «Чутливі струни» (2010), книги прози «Легенди Дібрівського лісу» (2003), а також кількох книг у співавторстві, у тому числі першого в Україні такого типу видання «Нестор Махно. Біографічний довідник». Художні та краєзнавчі твори друкувалися в колективних збірниках та ЗМІ. Він є ілюстратором книг, буклетів та календарів, учасником науково-практичних конференцій.

Зараз основним станом душі стали літературна і краєзнавча робота. Борис Мусійович працює головою Правління Дніпропетровської обласної громадської організації «Краєзнавче товариство «Ріднокрай», основною метою якого є практична дослідницько-пошукова діяльність. Організував і провів у 2009-2010 роках першу в Україні комплексну (авто-вело-водо-пішохідну) експедицію «Запасний шлях «із варягів у греки», або Таємними дорогами запорозьких козаків» степовими річками та їх берегами від Дніпропетровська до Азовського моря.

У 2011-2013 роках провів одночасно дві комплексні експедиції: «Козацький зимівник» в межах Дніпропетровської області та міжрегіональну «Дорогами Нестора Махна». Остання була присвячена 125-річчю від дня народження ватажка наймасовішого повстанського селянського руху на планеті у ХХ столітті, яке відзначатиметься 8 листопада 2013 року.

Хоббі:

1. Туризм – побував у різних куточках колишнього СРСР та СНД від Карпат до Сахаліну і від Чорного до Білого морів.
2. Рибалка – з дитинства. Ініціатор та один із організаторів обласних змагань працівників ЗМІ із риболовлі. Учасник усіх 14 журналістських змагань та ряду інших.
3. Колекціонування – із кількох залишилося найоригінальніше – міні-скульптура запорозьких козаків.

Козацька тематика у творчому доробку займає вагоме місце. Автор прийняв козацьку присягу ще за радянських часів біля могили легендарного кошового Івана Сірка в Капулівці поблизу Нікополя. Відтоді – завжди в епіцентрі найважливіших козацьких подій у регіоні. Їй присвячено чимало публіцистичних та художніх творів. Крім надрукованих, зараз на завершенні велика ілюстрована праця «Січеславщина козацька. Учора, сьогодні, завтра», де проаналізовано весь спектр козацьких організацій Дніпро-петровщини у світлі Всеукраїнських та Міжнародних. Автор намагається прокласти духовний місток із минулого (адже найдавнішому зображенню козака з чубом вже 20 століть!) через затуманене сьогодення у чітко окреслене майбутнє.

Зараз працює над твором «Образ запорожців у скульптурній творчості» та цілим рядом інших, переважно краєзнавчого характеру, на базі колективних експедицій та власних багаторічних досліджень. Безумовно, що і в черговому доробку почесне місце займе іскрометне поетичне слово, яке автор шліфує з раннього дитинства. 

Веде роботу на сайті «Козацька муза» та «Ріднокрай».

У книгу увійшли , новели, усмішки та захоплюючі бувальщини. Тут читач знайде маловідомі цікавинки із життя історичних постатей – Нестора Махна та його побратима Феодосія Щуся, наших сучасників – народного художника України, скульптора Володимира Небоженка, композитора Ігоря Тищенка та інших.

ПЕРЛИНА СТЕПУ

Кожен листочок, кожна гілочка, кожне дерево. Як магнітом, притягують до себе і людину, і птаха, і звіря. А якщо дерева гуртуються один до одного, постають міцною стіною, утворюючи цілий масив – то вже магічна сила, якої не уникнути нікому. Тим більше серед безкрайніх рівнинних просторів, де влітку нещадно палить сонце, а взимку завівають хурделиці.

Дібрівський ліс – одна із найбільших зелених перлин Південно-Східної України. він має легендарну історію, що припорошена пилом часу, а то й умисне замулена, втоптана у багно, щоб люди, які живуть навколо, ніколи не дізналися правди про своїх предків, про своє родовідне коріння, що творить з кожного із нас особистість. Прикрашає цей ліс Дніпропетровщину на межі з донецькими та запорізькими степами. Його площа сягає за півтори тисячі гектарів. Він має як природну основу, так і штучну. Ще у 1863 році тут заснували Великомихайлівське лісництво. Нелегкою виявилася доля цього краю. Адже, знаходячись на шляху із Європи в Азію, через нього проходило чимало кочівників. Його не раз спустошували, та він знову відроджувався. Останнє велике обезлюднення сталося в часи татаро-монгольської навали, після чого північні Причорномор’я і Приазов’я перетворилися у Дике Поле.

За часів Київської Русі знаменитий шлях «із варяг у греки» пролягав Дніпром крізь грізні ворота. А назад був знайдений хоч і довший, та безпечніший водний маршрут: через Керченську протоку в Азовське море, далі – річкою Міус до водорозділу із Вовчою. Потім перетягували судна по суші до верхів’я останньої, а звідти в Самару, що впадає у Дніпро-Славутич вище порогів. Це був звичайний шлях і для зв’язку із Тмутараканським князівством. Ним же не раз користувалися і запо-розькі козаки. Вовча була судноплавною до вісімнадцятого століття. Мандрівники часто зупинялися у тіні дубового лісу, де річка Кам’янка впадає у Вовчу. Пізніше тут, на високому пагорбі, запорожцями було встановлено сторожовий пост – неподалік від Моравського шляху, що у наймілкішому місці перетинав річку і мимо нинішнього села Гаврилівка проходив на Новомосковськ і далі у Слобідську Україну. В сімнадцятому столітті дана місцевість масово заселялася запорожцями, які влаштовували тут зимівники. В 1704 році ці кутки вже значилися в списках населених пунктів Славного Війська Низового. Інтенсивному поселенню запорожців сприяв далеко-глядний кошовий отаман Іван Сірко, який сам не раз бував тут. Навіть збереглася до наших днів неофіційна назва частини райцентру Покровського – Сірківка. На крутому правому березі Вовчої поруч із сторожовим постом у густому лісі засновано зимівник, який з острахом обминали татари. Він ввійшов в історію спочатку під назвою «Дібровка» (від слова «діброва»).

Після зруйнування Запорозької Січі Азовський губернатор Василь Чертков об’їхав цю місцевість і зустрів багато людей. Він доручив козацькому старшині Городенку заснувати на базі зимівників ряд державних військових слобод. Великомихайлівка (колишня Дібровка) офіційно зареєстрована як слобода у 1776 році. Сюди протягнулися козаки з інших зимівників та їхні родичі, і через три роки тут вже нараховувалося 175 дворів. В лісі дібрівчани прожили до кінця 18-го століття. потім сталася трагедія. Неподалік від населення знаходилися високі піщані пагорби, покриті травою. Внаслідок інтенсивного випасання худоби було порушено верхній шар. Сильні вітри засипали піском будівлі, городи, сади. Коли ж весною 1798 року по самі вікна була занесена церква, через рік, 10 березня 1799-го, було дано дозвіл на переселення за кілька верств – туди, де знаходиться село і нині. На місці першого поселення завдяки ініціативі колишнього вчителя історії і завідуючого сільським музеєм Олексія Лапка встановлено пам’ятний знак. Донедавна тут ще зберігалося кладовище, на одному із кам’яних хрестів було чітко видно дату поховання – 1683.

У Великомихайлівці в 1917 році вже проживало понад 10 тис. чоловік. Слобода зіграла значну роль у витоках найбільшого на планеті повстанського руху селян у двадцятому столітті. Тут проходив перший (із трьох) махновський з’їзд, на якому головував дібрівчанин Костянтин Головко. У Дібрівському лісі після об’єднання загону Махна із місцевими партизанами на чолі з Феодосієм Щусем Нестора Івановича вперше назвали “батьком” – напередодні його тридцятиріччя. Ліс довгий час був надійною базою для зберігання зброї і армійської каси махновців. Понад сімсот молодих дібрівчан-добровольців за один день сформували полк імені Щуся – восени 1918 року після спалення австрійцями і німецькими колоністами більше тисячі сільських будівель. Вони хоробро боролися з усіма зайдами різних мастей і кольорів. Великомихайлівка більшовиками була занесена у «чорні списки» і в 1921-му, а особливо у 1932-1933 роках виморена голодом так, що довелося сюди масово переселяти в пусті хати цілі сім’ї з інших регіонів, але донині не відновлено всіх вулиць вільнолюбного поселення. Зараз тут проживають майже в чотири рази менше людей, ніж до Жовтневої революції. Село тулиться до лісу, з якого воно вийшло понад два віки тому. Тут кожне дерево, кожен камінь, кожен клаптик землі дихають історією, оповиті легендами, вселяють надію і віру у непереможність козацького духу.

МАРУШКИНІ СКЕЛІ

Гігантською петлею річка Вовча охоплює Дібрівський ліс. На її берегах чимало скель і майже кожна має свою назву. Одна із найбільших гранітних каскадів, що піднімається високо над водою, з давніх-давен називають Марушкиними скелями. Про них існує багато легенд. Ми ж розповімо лише про одну.

…Це сталося ще за кріпосного права. У сусідньому селі жив злий і нахабний пан, який ні перед чим не зупинявся, щоб задовольнити свої забаганки. І запала йому в очі дівчина Марушка, яка була багата вродою і розумом. Кохала юна красуня, теж бідного, але сильного і веселого. Не таким був пан, щоб відступитися від своїх жорстоких намірів – він хотів мати дівчину казкової вроди за іграшку у своїх хоромах. Христо-Богом просилася-молилася кріпачка залишити її у спокої. Та пан і слухати не хотів. Звелів він свої слугам привезти Марушку у свій палац, а її коханого викинути у глибоку яму. Не захотіла дівчина терпіти таку наругу і почала втікати. За нею вслід кинулася панська погоня. Бігла юнка полем, потім дрімучим лісом, а слуги із псами – за нею. І ось-ось вже наздоженуть. Зупинилася Марушка на крутому березі Вовчої. Внизу над глибоким урвищем – вода шумить, вирує. А погоня вже поруч. Перехрестилася нещасна дівчина та й кинулася головою вниз, щоб не дістатися панові і назавжди схоронити у воді свою красу. Вибарахкався із ями її коханий. Кинувся навздогін, та вже було пізно. Так і не встиг порятувати свою обраницю. 

…На цих скелях весною розквітають дикі півники – різнобарвні та духмяні. То – сльози двох сердець, які так і не змогли об’єднатися назавжди. І проростають квіточки щороку крізь століття – таке палке кохання було у дівчини і юнака. Всі хто знає цю історію, приходять на Марушкині скелі помилуватися неповторною красою, а квітів не рвуть. Святого чіпати не можна.

Книга поета і прозаїка, голови Правління ДОГО «Краєзнавче товариство “ріднокрай”» Бориса Ковтонюка представлена лірикою з широким діапазоном тем – від патріотичних до особистих. Поруч із новими віршами представлена частина й написаних раніше та опублікованих у збірках “Богиня” (1998р.) та періодиці.

Знов на перегоні,
Знов на перегоні,
Забуяла вишнями весна.
І з’явились коні,
І з’явились коні,
І тачанки Нестора Махна.

Це було уранці,
Це було уранці –
Ще стелився до землі туман.
В бій ішли повстанці,
В бій ішли повстанці –
Ніби мчався степом ураган.

Скільки ж їх пришельців?
Скільки ж їх пришельців,
Хоче нам накинути ярмо?
Закипало в серці,
Закипало в серці:
“Отчий край топтати не дамо!”

Ще одна атака,
Ще одна атака –
І здригнувся ворог водночас.
…Як багато маків,
Як багато маків
З вічності кричатиме до нас!

Зажадали волі,
Зажадали волі
Не колись в майбутньому – тепер!
…Там у дикім полі,
Там у дикім полі,
Де козацький дух іще не вмер.

Не за таку боролись ми державу,
Страждали, мучились і гинули в боях,
Щоб хтось паплюжив підло нашу справу,
Нахабно брудом обливав тернистий шлях.

Не про таку ми мріяли державу,
Де заблоковані господарям ходи,
Де знову нищать нас і нашу славу.
Тож знов єднаймося у бойові ряди!

Героїв слава – слава України,
Яку так намагаються знов задушить.
Розпочали це із сердець руїни,
Щоби козацький дух навіки загасить!

Якби воскресли наші всі герої,
Вони б жахнулись від реального життя,
І знову б дружно ринулись до бою
Без остогидлого по закутках життя.

А ти готовий бути разом з ними?
Як ні, то хто ти є тут, на моїй землі?
І як я можу поруч із такими
Йти впевнено у завтра по однім руслі?

Затятий ворог, блазень задешевий,
Духовний інвалід, чи хто ти є в юрбі,
Чи боягуз довічний, чи миттєвий –
Дай чесну відповідь хоча би сам собі!

04.11.2010 р. Дніпропетровськ

переглядів: 8